Heartfelt Reflections on Unrequited Love in Spring and Autumn Parks

Двоє хлопців у парку навесні говорять про дівчину. Я: (З усмішкою, в якій чутна гіркота.) – Так. Аня Пастушенко… Вона була такою... щирою, світлою. Але вона не любила мене. Я був для неї просто другом, просто був десь поруч, але не більше. Пауза. Я дивився на грозові хмари, ніби намагаючись знайти в них відповіді. Я: (Продовжуючи.) – Знаєш, це, напевно, дивно, але я вдячний їй. За ті моменти, коли вона була поруч, за уроки, які я отримав. Вона навчила мене любити без умов, без очікувань. Все ж завдяки моїй любові і моїй вірі я отримав надію… Я розповідав про неї Єгорушці, коли ми з ним випивали у підвалі… Вадик: (Трохи здивовано.) – Ти так говориш, ніби це не було боляче. Я: (Зітхаючи) – Це було боляче. І буде боляче знову. Через два місяці я знов її побачу. Я знаю, що ця зустріч... вона розірве мене зсередини. Але я все одно радий, що вона є в моєму житті, хоч і на відстані. Я замовкаю, спостерігаючи за хвилями на воді. Вадик теж мовчить, відчуваючи, що слова тут не допоможуть. На лавці панує тиша, наповнена спогадами та невисловленими словами. Я:(Тихо, ніби самому собі) – Я тільки сподіваюся, що коли ми знову розійдемося, мені вистачить сил відпустити її. Загалом, в мене не дуже-то і є вибір… Я прекрасно знаю, що буду сумувати за нею. Можливо, не сьогодні і не завтра, і навіть не наступного четверга, але буду. На вулиці починається гроза. Дощ ллє, як з відра, приховуючи сльози на обличчі. Я прощаюсь з Вадиком і, плачучи, йду до метро.

Скільки разів я намагався повернути її? Скільки разів писав повідомлення, які так і не надіслав? Скільки разів я піднімав слухавку, щоб набрати її номер, але, зітхнувши, опускав назад? Я не міг її забути. Не хотів забувати. І при цьому не бажав показувати їй, як мені було боляче тоді, тієї осені, за кілька днів до її дня народження, коли я, сам того не бажаючи, образив її… і при цьому не бажав показувати їй, як важко я переніс її відсутність влітку, коли вона не розмовляла зі мною майже цілий місяць… і при цьому я щосили намагався не опускати руки, отже, гнав від себе будь-які думки про неї, аби не впасти духом… адже я кохав її понад усе на світі. І вона була моєю слабкістю. Вона була моєю – однією єдиною, кого обрало серце. Серце обрало її… Саша була для мене особливою. Мені не потрібно було нічого надприродного – тільки знову взяти її за руку, відчути тепло її долоні. Я хотів би просто дивитися на неї, бачити, яка вона щаслива. Не важливо, поруч зі мною чи без мене – аби тільки вона посміхалася. Я намагався дивитися на інших – але ніхто не нагадував її. Хтось інший приваблював… але все одно це було не те… Але я знав, що вже занадто пізно. Вона пішла. Вона живе своїм життям. Можливо, вже давно викреслила мене зі свого життя. Але я – ні. Я не міг. Я все іще кохав її. Щиро, ніжно, по-справжньому. Таких, як вона, не забувають.