Heartfelt Moments: Springtime Conversations

Двоє хлопців у парку навесні говорять про дівчину. Я: (З усмішкою, в якій чутна гіркота.) – Так. Аня Пастушенко… Вона була такою... щирою, світлою. Але вона не любила мене. Я був для неї просто другом, просто був десь поруч, але не більше. Пауза. Я дивився на грозові хмари, ніби намагаючись знайти в них відповіді. Я: (Продовжуючи.) – Знаєш, це, напевно, дивно, але я вдячний їй. За ті моменти, коли вона була поруч, за уроки, які я отримав. Вона навчила мене любити без умов, без очікувань. Все ж завдяки моїй любові і моїй вірі я отримав надію… Я розповідав про неї Єгорушці, коли ми з ним випивали у підвалі… Вадик: (Трохи здивовано.) – Ти так говориш, ніби це не було боляче. Я: (Зітхаючи) – Це було боляче. І буде боляче знову. Через два місяці я знов її побачу. Я знаю, що ця зустріч... вона розірве мене зсередини. Але я все одно радий, що вона є в моєму житті, хоч і на відстані. Я замовкаю, спостерігаючи за хвилями на воді. Вадик теж мовчить, відчуваючи, що слова тут не допоможуть. На лавці панує тиша, наповнена спогадами та невисловленими словами. Я:(Тихо, ніби самому собі) – Я тільки сподіваюся, що коли ми знову розійдемося, мені вистачить сил відпустити її. Загалом, в мене не дуже-то і є вибір… Я прекрасно знаю, що буду сумувати за нею. Можливо, не сьогодні і не завтра, і навіть не наступного четверга, але буду. На вулиці починається гроза. Дощ ллє, як з відра, приховуючи сльози на обличчі. Я прощаюсь з Вадиком і, плачучи, йду до метро.